«Я образлива. Та ба. Буває, це почуття накриває мене... і т. д.»

Як часто ми, віруючі, говоримо подібні слова, вголос визнаючи за собою гріхи? А в які моменти? Де? Чи тільки на сповіді?

Часом, ми озвучуємо це в розмовах зі знайомими. Замислювалися, навіщо? Я тут задумалася, і якось мені стало не по собі.

Христос поніс покарання і помер, щоб разом зі своєю плоттю умертвити наші гріхи. Для нас залишилося зовсім МАЛЕ — прийти на сповідь і підкоритися. Господь простить. Ми це розуміємо. Визнай гріх, і ти прощений.

Але тут є зворотна сторона.

Я прощена. Гріхи бувають. Що поробиш? Вже такі ми люди, недосконалі. І вимовляючи це вголос перед людьми, я, немов, відстоюю право бути грішною. Я ж це визнаю! Але в публічних розмовах гріхи не відпускають.

А тоді пристойно говорити про свої недосконалості? Адже зазвичай люди ховають недоліки. Навіть виправдовують себе. Ми, віруючі, знаємо, що самовиправдання — це неправильно.

А правильно не відчувати сорому за свої пристрасті? Бог простив, Бог взяв на себе. Але і я сама повинна бігти від гріха. Боротися з пристрастями, навіть знаючи, що цього може не вийти за все моє життя.

Один священик сказав, що не так важливо, на якому етапі духовного зростання застане мене смерть, важливо, яким буде вектор руху душі, до Бога або від нього. А значить вектор повинен бути, а не тільки констатація, що я на дні. І тим більше, не потрібна публікація цієї безрадісної звістки.

Так, у відчуттях я не хизуюся гріхом, я захоплююся Христом і його милосердям! Але нехай це буде таємниця наших з ним відносин.

А зовні гріхи і пристрасті — це душевна бруд. І, говорячи про неї як про даність, можу тільки збентежити людей. Не варто.

Програма «Приватна думка» На радіо «Віра»: radiovera.ru/jeto-neprilichno-natalija-langammer.html