Як це звично-боротися в собі із засудженням людей за погані вчинки. Або за те, що я бачу як погані вчинки. Нещодавно я зрозуміла, що страшний і суд у зворотний бік. Як це?

Засудження. Судження. Від кореня суд. Оцінка. Але вона не завжди негативна. Буває суд виносить і помилково-виправдувальний вирок. Так і ми, трапляється, наділяємо людей позитивними якостями, створюємо ідеали.

Я як журналіст, режисер зробила багато програм і фільмів про людей. І завжди намагалася бути краще тих моїх колег, які милі на зйомках, а потім роблять бридку програму, скориставшись довірою своїх героїв.

Тому я завжди намагалася показувати людей виключно хорошими. Це прояв мого марнославства зіграло похую жарт.

Навіть якщо десь стирчали не зовсім красиві мотиви моїх героїв, не приглядні вчинки, я їх нівелювала, створюючи єдиний позитивний образ.

А ось чи добро робила таким чином? Адже це ж неточний образ. Це все одно, виходить, брехня?

Після зйомок у журналістів героями залишаються стосунки. Часом, ділові, часом-дружні. І я, закохавшись в екранний образ чудової людини, який сама і створила, спокушалася. А потім не раз обпікалася, стикаючись з реальним характером людини.

Так, в якійсь мірі я створювала кумирів. Вершила свій суд. Хоч і виправдувальний. А суд-це тільки право Бога.

Люди не ідеальні. "Не сподівайтеся на князі, на сини людські..."- йдеться у Святому Письмі. Але це не повинно заважати мені любити їх. Такими, як є.

Програма "Приватна думка" На радіо "Віра": radiovera.ru/ot-voskresenija-do-voznesenija-svetlana-bakulina.html