Православний світ застиг в напрузі. Через десять днів президент України має намір вигнати з найстарішої на Русі (саме так – на Русі, без всяких офіційних назв держав-противників) святої обителі. Чи Знали святитель Іларіон, що на місці його печерки будуть розігруватися доленосні події в житті Церкви? Чи могли припустити преподобні отці Антоній і Феодосій, які тут з намоленої печери Іларіона почали один з найвідоміших у світі православних монастирів, що улоговина між Печерськими пагорбами стане зяючою раною їх безумовної віри і молитви? Це про Києво - Печерському монастирі писав професор Голубинський - «єдиний був побудований не людьми, які принесли зі світу готові гроші, а відлюдниками, віддалилися ні з чим і потім здобували злато і срібло «сльозами і пощінням».

Зауважимо ще раз-не на грошах побудована Лавра, а на сльозах і молитві.

Тобто з самого початку-Лавра була майном Церкви, не важливо приналежності якої країни стали вважати її політики в XXI столітті. Чи доречно взагалі говорити про приналежність Церкви до країни, якщо Апостол Христов вчив, що для Бога «немає ні юдея, ні елліна». Христос, як ми знаємо не носив ні прапорів, ні розпізнавальних знаків. Та й мощі, ікони і хрести - назвати «музейної цінністю» може тільки повний невіглас. 

Новини про те, що відбувається з Київською Лаврою православні сьогодні передають з вуст в уста. Що там? Як? Що сьогодні? Молитви про Лавру сьогодні найщиріші у всіх православних храмах. З боку, звичайно, можна давати які завгодно поради. З усіх боків лунає: «не повинні йти!», «повинні протистояти!», «не продаватися за тридцять срібняків» та інше. Але найскладніше зараз батькам там. Як бути? Як не допустити осквернення святинь? Як уберегти від кровопролиття, яке цілком реально? Припущення найбільш суперечливі. Українські депутати кличуть на допомогу силовиків, які повинні допомогти виселити ченців. Київська влада обіцяє силу не застосовувати. Але хто зараз взагалі вірить владі, крім телевізійних дикторів? Що буде зі святими мощами? Про яку ревізію постійно твердять працівники культури?

І начебто вже все це було в перші роки Радянської влади, і ченців виганяли, і ревізію церковних цінностей проводили – але ні, нічому не вчить історія. У жодній країні-не вчить. Це ми наївні чомусь завжди думали, що в історії є якісь уроки. Ні і не було, щоб переконатися в цьому досить погортати підручники історії кожної країни, в якій зараз неспокійно.

Поки все, що відбувається нагадує першу частину сумного анекдоту, в якому говориться, що п'яний амбал зайшов в храм і почав глумитися над батюшкою. Вдарив його по обличчю і став реготати: «Ну що ж, поп, давай другу щоку підставляй, як там у вашій книжці написано!».

Здається, що зараз саме це відбувається. Нездоровий амбал впивається своєю силою і провокує Церкву, посилаючись на слабкість і миролюбність. Але є і друга частина цього анекдоту, про яку мало хто знає.

Батюшка забарився пару хвилин, зітхнув. Та як розвернеться і вдарить прямо в щелепу кривдникові! У батюшки теж удар виявився не слабким. Хуліган звалився на підлогу, щоку свою потирає, вважає зуби, що залишилися. А батюшка у відповідь гучним басом говорить: «яким заходом ви міряєте, такий і вам відміряно буде!».

Євангеліє тому і велика книга, що знає відповідь на будь-яке питання. Навчитися б читати.