По неділях після служби ми проводимо молебень перед чином Пресвятої Богородиці «Невипивана Чаша» і збираємося потім на бесіду в рамках сімейного клубу тверезості. Обговорюємо проблеми залежних і їх родичів, ділимося досвідом, і з Божою допомогою багато питань вирішуються. Різні люди збираються помолитися, поспівати разом акафіст Божої Матері, а деякі ходять з року в рік.

Ось так ходила і наша сестра у Христі Антоніна. Але в якийсь момент перестала. Пропустила вже три тижні. Ми захвилювалися, тому що у неї вдома зовсім непроста ситуація з питущим сином, та й сама вона не так давно перенесла інсульт. Ситуація обтяжувалася тим, що у Антоніни всього рік тому померла дочка, і допомогти їй було нікому.

Ми стали дзвонити їй, але телефон мовчав. Через пару днів в нашу групу в соцмережах прийшли дивні повідомлення з телефону Антоніни. Явно писала не вона. Були слова про те, що Антоніна при смерті, погрози, щоб ми їй більше не дзвонили, а то нас покарає відправник цих послань. Ми серйозно злякалися за свою сестру.

Вирішили поїхати до неї додому. Різні нехороші думки лізли в голову. Раптом там нас зустріне нетверезий син Антоніни? А раптом доведеться викликати поліцію? Всі живі?

Але ось, ми вже піднімаємося на ліфті на потрібний поверх і дзвонимо в двері. Ніхто не відкриває. Я чомусь вирішила набрати "безнадійний" номер Антоніни. І-о диво - вона відповіла.

Сказала, що знаходиться в лікарні, що важко навіть говорити, і передала трубку сусідці по палаті. Та повідомила адресу лікарні і додала, що душевна теплота зараз Антоніні дуже б допомогла.

Поїхали в лікарню. По дорозі до нас приєдналася ще одна наша парафіянка, сестра милосердя Лариса. Як була в костюмі сестри милосердя, так відразу після закінчення Літургії і вибігла до нас.

Знайшли потрібну будівлю. На посту охорони нам сказали:»у відділення нікого не пускають". Що робити? На посту стояв телефон з написаними внутрішніми номерами. Лариса набрала номер ординаторської, а ми стали молитися. Відповів лікар. Сказав, що Антоніна погано себе почуває, що пройти до неї може тільки родич.

І тут ми зрозуміли: Лариса-сестра милосердя. На її голові був одягнений білий плат з червоним хрестом. І ми вирішили попросити, щоб її пустили до Антоніни. Сказали, що відвідати її більше нікому, що син п'є, не приїде. І Ларисі дозволили пройти. Антоніна була дуже рада зустрічі! Лариса передала від нас продукти, подарунки. Вони поговорили, зробили пару фотографій для всіх співчуваючих, які теж молилися і чекали новин.

Олександр, один з нас, сказав: "Хлопці! Хрест проклав нам дорогу!", маючи на увазі хрест, вишитий на хустці Лариси. І адже, правда: так і вийшло. Ми поклали свої печалі і надії на Господа і зробили те, що було в наших силах. Решту за нас зробив Господь. Адже він сказав, що буде снами до кінця віку.