Обидеть и не забыть

Одного разу на проповіді священик розповів пронизливу історію, яка мене дуже зворушила.

Один літній монах, готуючись до переходу у вічність, молився, щоб Господь відкрив йому гріхи, про які він забув. І пішов якось увечері до колодязя за водою. А пристрій підняття води там було мудроване, крутилося на велосипедному колесі зі спицями. І раптом одна зі спиць зривається і встромляється старцеві в око, Зупинившись буквально в міліметрі від зіниці.

І згадав монах, як в дитинстві бавився з кошеням і тикав йому в око спицею. Так, полякати. А Господь показав, що гріх це був. Не можна тварин ображати.

Я вийшла з храму і потім ще довго залишалася під враженням. Чернець адже, здавалося б, не заподіяв кошеняті шкоди, так по-дитячому грав з ним. Але жорстоко грав, лякав. І забув.

Так само і з людьми, буває, пожартуємо, розіграємо, щось скажемо, не замислюючись. А це ранить. Не тіло, душу іншої людини. І найстрашніше, що ми це забуваємо.

Є такий афоризм: «Всім, кого образив, все прощаю». Але ж не смішно. Як уважно потрібно ставитися до почуттів інших людей. Як важливо не йти зі спілкування, не знаючи, який слід в душі ближнього ти залишив.

Мені здається, жити, не ранячи інших, можна тільки, просячи у Бога навчитися любові. Спочатку любов повинна бути в серці, а не жорстокість і не байдужість! І дай, Господи мені, як тому ченцеві, згадати все погане, що я зробила. І покаятися.