Євангельські слова: «Немає більше тієї любові, ніж душу свою покласти за друзів своїх», завжди відгукувалися в моєму серці готовністю наслідувати цей заклик. Напевно тому, що поряд завжди були гідні приклади.

Мій прадідусь, голова колгоспу, після двох неврожайних років віддав надлишки наступного врожаю не до загальної скарбниці, а до селян. Він урятував їх від голодної смерті, не злякавшись можливого арешту. Загинув у сорокові у таборах.

Мій сусід-одноліток воював в Афганістані. Під кулями витяг пораненого бійця і ціною свого життя зберіг чуже життя.

А ще я знаю волонтера, який з року в рік взимку шукає і рятує замерзаючих бездомних.

От і мені здавалося, що працюючи в медицині, я навчилася самовіддачі, напрузі сил, а згодом це стало навіть звичним і неважким. Здавалося, що будь-якої миті я зможу і сповнена рішучості допомогти. Але насправді вийшло, що мені тільки так здавалося.

Того дня був снігопад, а надвечір — колапс на дорогах. Я стояла на зупинці в натовпі людей, чекаючи на автобус. Дві години на вітрі та холоді. Час — о пів на дванадцяту ночі. Зрештою він під'їхав. Автобус узяли штурмом.

Мені пощастило — сіла біля грубки, зігрілася і одразу заснула.

Як у забутті, розплющуючи-заплющуючи очі, бачила одне й теж — ми щільно стояли в пробці. Прокинулась від болю в нозі, нило коліно після недавньої травми. Глянула на годинник — уже дві ночі, а ми не проїхали й половини сорокахвилинної колії. Озирнулась. Салон був набитий людьми. Біля мого сидіння жінка похилого віку. На обличчі втома і навіть страждання. Було видно, що їй тяжко стояти.

Я вже хотіла поступитися місцем, але мене зупинив власний біль: «ще їхати і їхати, невідомо скільки будемо в пробці, ні, я не зможу!» Поки себе виправдовувала, жінка сіла на низенькій підніжці протилежного сидіння, практично в ногах пасажирів.

«Хай хоч так!» - Подумалося мені. Але совість не давала спокою: Я ж сиділа дві години, а вона все на ногах. Треба підвестися! Треба встати! Я не встала.

Нарешті, до четвертої години ранку ми доїхали. Люди почали підніматися зі своїх місць. Тут я побачила, як вставала та жінка. Зусиллям розігнула свої затеклі ноги і з величезним трудом підвелася. Її обличчя спотворилося болем.

Я вийшла з автобуса і помчала додому. Так, у мене сильно ніло затліле коліно, але ще дужче хворіла душа. Було нестерпно гірко за свою малодушність, а серце стискалося від жалю до тієї, кому я так і не знайшла мужності допомогти.

Я мучилася і питала себе: "Як це могло статися?" Я ж завжди намагалася відгукнутися на чуже лихо, не пройти повз. Мені завжди хотілося допомагати, і я раділа, коли це вдавалося. Мені подобалося робити добрі справи і навіть стало здаватися, що я навчилася любити людей. Чому ж цього разу не знайшлося сил відгукнутися на чужий біль?

Відповідь я прочитала у книзі протоієрея Сергія Баранова "Наша велика надія".

Ось, що він пише: «Якщо ти все робив через свою самість: "моє добре серце так хотіло, мій розум так говорив", то все руйнується».

У тій ситуації Господь дав мені зрозуміти, що все добре в людині від Бога. Це – дія Божої благодаті! Я завжди вважала свої справи милосердя — власною заслугою. А коли опинилася перед складним вибором, переконалася, що моїх людських сил для жертовності не вистачає.