У своїй повсякденній промові я часто повторювала вираз «знати, як "Отче наш"». Я просто, не замислюючись, заміняла їм слово «напам'ять».
Тоді мені і думки не приходило в голову, що вимовляю Ім'я Господа марно.
Ось так само, одного разу, на питання свого духівника «чи Готова Я до іспитів?", звично випалила: «знаю все, як "Отче наш"!». Тут батюшка подивився на мене дуже серйозно, помовчав, а потім розповів про свою зустріч з одним ветераном Великої Вітчизняної війни.

Ось якою історією поділився з ним цей чоловік: 
- Ми потрапили під обстріл. Один за одним гинули мої хлопці. Мене поранили. Впав на спину, лежу, не ворушуся, щоб не стати мішенню снайпера. Обличчям вгору, очі в небо.

І перша думка: «Господи!» А потім: «Треба молитися!»

А як ?! Згадав! «Отче наш...»! А далі як?! Від болю я забув слова. Лежав і беззвучно кричав в небо: «Отче наш, Отче наш, Отче наш!»

Потім втратив свідомість. Мене підібрали свої.
Ця історія пронизала щось у моїй душі. Я усвідомила тоді, скільки разів в суєті, мимохідь, повторювала ці два слова. Але ж вони звернені до Бога. Скільки надії і віри вкладав у ці два слова той солдат. І, може бути, вже тільки одне закликання імені Бога, його врятувало.

Адже звернення до Отця Небесного: «Господи, Отче наш» — це вже молитва. А я вимовляю ці слова в суєті. А значить - без належної поваги, просто так. Ні розумом, ні серцем не відгукуючись на Ім'я Боже. «Отче наш, прости мене».