Наприкінці року ми з активістами нашої парафії готувалися до престольного свята обителі. Суєта, рух, багато завдань доводилося вирішувати в прискореному темпі. У якийсь момент я відчула сильний біль в нозі. Так, що не могла на неї навіть наступати. У перерві відпросилася, поїхала в травмпункт до лікаря. Він рекомендував дотримуватися постільного режиму і дати спокій нозі на 3 тижні, в іншому випадку доведеться накладати гіпс.

"Що ж це за покарання напередодні свята? Невже Бог не бачить, що мені абсолютно не можна зараз хворіти? Я-відповідальна особа. Стільки справ обіцяла зробити: концерт підготувати, артистів зібрати, вступне слово сказати».

Відпочину, коли все зроблю — вирішила я і продовжила далі працювати. Про мою травму дізналися колеги і запропонували взяти всі мої завдання на себе. Я навідріз відмовилася. Свято пройшло добре.

На радощах я призначила ще кілька зустрічей по роботі. Поспішала все скоріше встигнути. Біль в нозі не вгамовувалася. Але я продовжувала ігнорувати рекомендації лікарів. Виправдовувала себе так: "Бог же бачить, що я для людей намагаюся. Богоугодні справи роблю. Зараз ще трохи пороблю, потім все пройде!». І з таким девізом продовжила хапатися за всі звичні повсякденні справи: пішла в магазин, зайшла в пункт видачі за посилкою, відвідала сусідку.

Під кінець дня біль настільки посилилася, що не залишила варіантів. Довелося повернутися додому і просто лягти. Нарешті послухати рекомендації лікарів. Зупинитися. Так в будинку настала тиша. Я мовчки дивилася в стелю. Задумалася: "можливо у Бога якісь інші плани на мене, тільки я їх поки не розумію?».

Так пройшов один тиждень, другий, потім і третій. Удома. Без подвигів, так би мовити. За цей час у мене помітно змінився темп життя. Я перестала поспішати. У моєму графіку знайшовся час для читання молитов, які раніше через лінощі я частенько пропускала.

І ось, як-то вранці, читаючи правило, я вперше звернула увагу на такі слова молитви: «Визволи мене від всякого злого справи і диявольського поспішення». Про що ж тут йдеться? Невже про ту квапливості, яка мені притаманна? Стала вивчати, що говорять святі отці і священики про так званому «диявольському поспіху». І знайшла для себе відповідь: «розміреність, відсутність поспіху — ознака того, що людина в усьому бачить промисел Божий, у всьому покладається на Бога. Тоді як постійна квапливість, поспіх і суєта, як властивість особистості, вказує на порожнечу в душі: якщо людині нікуди поспішати, то він буде шукати, куди йому поспішати, буде влаштовувати собі і всім навколо стреси, тому що боїться цієї порожнечі. Заповнює її суєтою. Святі отці говорили: у всьому повинна бути золота середина — не зволікати, але і не поспішати, все робити розмірено, тільки тоді людина знайде душевну рівновагу».

Так може бути ця травма для мене не покарання від Бога, а шанс для виправлення? Можливо це був єдиний варіант зупинити мене і звернути увагу на те, що я вперто відмовлялася помічати — гріх поспішання. Адже половину моїх справ можна було спокійно делегувати іншим людям, решту половину рівномірно розподілити на більшу кількість днів, без суєти. Але моя гординя не погодилася. Хотілося бути скрізь відразу і швидше.

І тільки зараз в цій молитовній тиші я починаю розуміти, як важливо в житті вміти робити паузу, щоб не втрачати духовного рівновагу.

Программа «Частное мнение» на радио «Вера»: https://radiovera.ru/durnoe-pospeshenie-svetlana-bakulina.html